Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя
З метою інформаційного забезпечення нечуючих інвалідів Центральне правління УТОГ з 5 липня 1967 року видає щотижневу газету "Наше життя". Ця газета є єдиним в Україні друкованим засобом, яке понад 50 років висвітлює життя нечуючих інвалідів України.

Ніколи не здавайся!

Тетяна Тиртичко з Китайгорода — вродлива дівчина, яка випромінює щастя та неймовірну жагу до життя. Її доля — яскравий приклад того, що віра, бажання, наполегливість і праця обов’язково дають гарний результат. Таня знає, як воно, — щоденно зустрічатися з труднощами та долати їх.

 

Ще немовлям, після невдалого лікування, дівчинка поступово почала втрачати слух. Батьки боролися, проте медицина виявилася безсилою. Сьогодні Тетяна живе у повній тиші.

Але її хвороба не стала причиною закритися в собі, обмежити коло спілкування, відділитися від зовнішнього світу. Навпаки, дівчина бере від життя все найкраще, насолоджується його барвами, радіє кожному дню.

Нині вона кохана та кохає, має чудового синочка, дружню родину, вірних друзів, улюблену роботу та хобі.

Завдяки молодшій сестричці Тетяни, Аллі, яка професійно вивчає мову жестів, нам вдалось порозмовляти.

 

— Таню, хто допомагав тобі адаптуватись у житті?

— Насамперед — мої батьки. Потім — колектив Кисляцької спецшколи-інтернату для дітей з порушеннями слуху. Саме в ній я навчилася розуміти інших та висловлюватись так, щоб розуміли мене. У школі побачила, що не одна я маю таку особливість. У мене з’явилися друзі.

Також Кисляцька школа відіграла неабияку роль у виборі майбутньої професії. Там мене навчили тримати голку, вишивати, а, згодом, і шити одяг. Мої роботи виставляли на різноманітних конкурсах, де я отримувала призові місця. Звичайно, це додавало віри та впевненості в собі.

 

— Хто ти за освітою і де здобувала професію?

— 2008 року вступила до Київського національного університету технологій та дизайну. За фахом я дизайнер одягу.

 

— Розкажи, будь ласка, про особливості навчання студентів з порушеннями слуху.

— Університет має великий досвід навчання нечуючих. У нашій групі були студенти, які повноцінно чують, та ми — нечуючі. Разом із викладачем завжди працює перекладач жестової мови. Ми мали високопрофесійних наставників, які допомагали нам інтегруватись у суспільство.

Найважчим в університеті для мене стало вивчення англійської мови, адже я її не вивчала у школі. Довелося докладати максимум зусиль.

 

— Сьогодні ти живеш і працюєш в Івано-Франківську. Яким чином ти, дівчинка з Китайгорода, яка навчалася в Києві, зупинилася у місті західної України?

— Все дуже просто: після закінчення університету я отримала направлення на роботу на Івано-Франківське учбово-виробниче підприємство Українського товариства глухих. Працюю дизайнером верхнього одягу в конструкторському відділі.

Наша фабрика активно співпрацює з іноземними фірмами. Ми шиємо одяг навіть для відомих французьких брендів.

Особливо пишаємося тим, що наш одяг служить і воїнам на передовій.

Незважаючи на те, що зарплати у нас невеличкі, маємо високий рівень соціального захисту. Мені і ще 49 родинам пощастило отримати квартири у новобудові, яку звели на території підприємства.

 

— В Івано-Франківську ти й зустріла своє кохання.

Так. Нас з Олегом познайомили спільні друзі. Він теж не чує, але це не завадило Олегові стати висококласним зубним техніком.

Сьогодні він мій коханий чоловік, найкращий батько нашого синочка Ромчика.

Дякую долі за такий дарунок. У нашій сім’ї панує повне взаєморозуміння і підтримка.

 

— Хто допомагає тобі ростити та виховувати сина? Адже чуючим людям складно навіть уявляти, як це, коли не чуєш плач своєї дитини, не можеш зрозуміти, що вона хоче у цей момент.

— Ми обходимось без допомоги няньок. Звичайно, це непросто, проте до всього призвичаюєшся. Ми організовуємо своє життя: вночі, коли Ромчик прокидається і плаче, на його голос реагує спеціальний пристрій, що передає звуки світлом.

Син дуже активний і рухливий хлопчик. Дякувати Богу, він має гарний слух. Ми з Олегом не можемо розвивати його мовлення, тому багато часу проводимо у моїх батьків чи у батьків чоловіка, де з Ромчиком усі розмовляють, він чує мову і вчиться говорити. Також, незважаючи на те, що синочку ще й двох років немає, він вже знає ази жестової мови й інколи це допомагає у побуті.

 

 

— В Україні переважна більшість установ розрахована на тих, хто чує й добре розмовляє. Щоденно вам доводиться долати різноманітні бар’єри.

Так, є значні обмеження в отриманні інформації. Спілкуватися ми можемо лише за допомогою блокнота і ручки або смс-повідомлень. У громадському транспорті, поліклініці, аптеці, магазині, на дорозі… Всюди виникають незручності. Хоча, коли з’явилися супермаркети, робити покупки стало значно простіше. Самостійно береш усе, що потрібно, а на касі добре видно загальну суму.

Під час пологів поруч зі мною весь час була перекладачка. Без неї було б неможливо зрозуміти лікаря і виконувати його вказівки.

 

— Розкажи про своє хобі.

— Я вишиваю і отримую від цього неабияке задоволення. Маю вдома безліч картин, серветок, скатертин. Багато своїх виробів дарую, адже вірю, що власноруч зроблена річ передає енергетику, тепло, любов.

Найбільше пишаюся тим, що вишила рушник Китайгорода. Це була дуже кропітка і загайна робота, але вона того варта. Рушник зберігатиметься, як оберіг мого рідного села.

 

— Таню, про що мрієш?

— Мрію відкрити ательє з пошиття одягу. Маю власні ескізи моделей. Більшу частину мого гардеробу займають речі, пошиті власноруч. Тому сподіваюсь втілити в життя це бажання.

 

— Дякую тобі! Нехай обов’язково твої мрії стануть реальністю.

 

Л. ГЕРАСИМЧУК (з місцевої преси)



Ніколи не здавайся!

Культура глухих / Молодіжна сторінка http://ourlife.in.ua/uploads/posts/2017-08/1502112045_20314516_.jpg

Тетяна Тиртичко з Китайгорода — вродлива дівчина, яка випромінює щастя та неймовірну жагу до життя. Її доля — яскравий приклад того, що віра, бажання, наполегливість і праця обов’язково дають гарний результат. Таня знає, як воно, — щоденно зустрічатися з труднощами та долати їх.